X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

7 травня 2021, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Сторінка (всього - 16): перша | 1 |  2  | 3 | 4 | 5 | 6 | »   остання

Визначення парадигми осягнення Всесвіту: синтез науки-філософії-релігії

Наш дім - Всесвіт
Наш дім - Всесвіт
Петро Мірчук підкреслював, що Ю. Вассіан подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовністю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявленням в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології.

Дійсно, як зазначає Марко Антонович, за Вассіаном, в основі суспільства стоїть індивідуальна свідомість як підмет чинного відношення до оточення. Одиниця закорінена "а пріорі" в спільності. Цю спільноту він розглядає у двох площинах: рід і нація. Одначе рід у розумінні Ю. Вассіана - це не так кровний зв'язок, як духовий, метафізичний. Рід і нація - це поняття нерозлучно зв'язані. Родове розуміння нації, як ми це бачимо у О. Ольжича, характерне для українського націоналізму, й у цьому ми в основному відрізняємося від державного розуміння нації західного світу (французів і англосаксів) та расизму німців. У протилежність до кровного расизму Ю. Вассіан часом говорить про духову расу, розуміючи під цим згоду думки й буття, життя і духа, що "досягнула плястичної наглядности живої ідеї. Ідея сталася як би природною, закономірність дій дістала вираз внутрішньої свободи, світ думок поглибився до коренів і пройнявся чаром буття та красою творчої органічности..."

Отже, наважимось заглибити й розвинути, осягти ті, накреслені Ю. Вассіаном, визначення органічності нації як "найвищого типу людської спільності", тенденції національної соціології, яка є "найбільш вдалим, систематичним відтворенням суспільного духа в історичній формі його органічної тяглості", бо ж найінтенсивнішу соціальність виказує людина там, де маємо до діла з єдністю духової національної дійсносте".

"Національність - це найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціальності..." - свою національність відчуває людська одиниця підметево... в порядку інтуїтивно-органічної, самовільної конечності, а не логічно-розумової... У національному середовищі одиниця ставить себе згори без особливого попереднього зусилля із свого боку - в прямий зв'язок з духовістю людської спільноти так, що в цій хвилі її індивідуальне "я" живе відчуванням родової свідомості, поширеної не тільки на сучасність, але поглибленої в далеку минувшість і цілевоунапрямленої в будучність. Наявність енергії історичного досвіду роду в духовій індивідуальності одиниці уґрунтовує глибоко і непохитно її особисте становище та звищує тим самим рівночасно ступінь соціальності її життєвих довершень. Без національної основи, як духового кореня індивідуального життя, стає людська одиниця відірваним атомом, рамки її духового досвіду замикають овид назверхнього життя, зміст її свідомості конгльомерантний, її досконалість - технічна. Така одиниця доторкається поверхні збірного життя площею свого фізичного розміру, а її значення є здебільшого тільки безладністю її маси..."

Ю. Вассіан говорить, що нація - це найвищий тип людської спільності!, визнаючи її як "форму людського співжиття, зумовлену почуттям спільноти інтересів різної якості в найбільшому числі, знаному дотепер в історії розвитку суспільних прикмет. Ні політична партія, ні суспільна кляса, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обняти, зрозуміти й кермувати життям нації..."

Що ж було для українства у тій "вертикальній глибині", що створило Ідею, яку називають Українським Націоналізмом? Що ж то за сила така, яка протягом тисяч років змушувала "цю постійну істоту, яка утворюється не тільки з тих, хто живе, але довгого ряду мертвих, які були їхніми предками" пам'ятати і вмирати українцями? Тяглість до чого? Спогади? Про що? Забігаючи наперед, скажу від себе: дійсно не партія, не суспільний устрій, а звичай українства, що зріс із родової свідомості, яка занурена у нескінченість єдиного джерела життя людини. І ця нескінченість життя, набуваючи трансформації у одиниці - людині, і є тією невимірюваною й невиміряною ні ким силою, що рушила поведінкою, тобто "інтенціальними актами" раси - родів людей, споріднених пам'яттю рідної крові.

У свій час Г. Лебон влучно зазначав, що якщо раса достатньо давня і, отже, однорідна, то середній її тип достатньо обумовився, щоби бути виокремленим спостерігачем, тобто бути визнаним "нацією" у сучасному розумінні. "Ми одночасно діти своїх батьків і своєї раси... Не тільки відчуття, але ще фізіологія й спадковість роблять для нас батьківщину другою матір'ю..." Як відомо, серед низки факторів, яким піддається людина (одиниця) і які впорядковують її поведінку, Лебон виокремив три основні впливи, які він ув'язує з "механікою впливу". Перший і, очевидно, найголовніший, - це вплив предків; другий - вплив безпосередніх батьків; третій, який зазвичай вважають чи не найголовнішим і найпотужнішим і який, втім, є найслабкішим, - вплив середовища. І тут перегукуються думки Ю. Вассіана з думками Г. Лебона: "Зайво пригадувати, що характер найпотужніших життєвих форм історії з природи національний, тобто формувався з коріння їхньої родової індивідуальности в спосіб, підтверджуючий і зберігаючий її в ролі постійного панівного чинника".

За тим же Лебоном, середовище починає чинити й формувати реальну дію тільки тоді, коли спадковість накопичувала їх в одному і тому самому напрямові протягом надто тривалого часу. Для українства це означає сталість родової пам'яті від моменту появи його предків на його рідній землі. І тут не може бути мови ані про яку еволюцію, ані ніякі впливи, ані запозичення: "Щоби людина не вчиняла, вона завжди й перш за все - репрезентант своєї раси. Той запас ідей і відчуттів, який приносять із собою з народженням у світ усі індивідууми однієї і тієї ж раси, утворює душу раси. Невидима у своїй сутності, ця душа дуже ясна у своїх появленнях, оскільки в дійсності вона керує еволюцією народу.

Можна порівнювати расу із сполученням клітинок, що утворюють живу істоту. Ці мільярди клітинок мають надто нетривале існування, тоді як тривалість існування утвореної їхньою сполукою істоти порівняно дуже довга; клітини, одночасно мають життя власне і життя колективне, життя істоти, для якої вони служать речовиною. Так само, кожен індивідуум будь-якої раси має надто коротке індивідуальне життя і надто тривале колективне. Це останнє є життям раси, в якій він народився, продовженню якого він сприяє і від якої він залежить.

Раса тому має розглядатися як постійна істота, не підвладна дії часу...", писав Г. Лебон (Лебон 1998:23-25).

Ю. Вассіан цю постійну істоту для українства називає "українська жива субстанція", стан якої застрашливо змалів: "...моральна якість української людини значно понизилась, може не тільки з власної вини, і тому питання морального піднесення нині однозначне із "бути або не бути" нашому народові на землі. Доосновно порушена наша земля плугом доби, і вирваний ним український ліс в'яне на сонці історії і всихає без допливу органічних соків батьківського лона. Розсіяні у світі українці, віддані на примхи свавільного вітру, мусять збиратися і творити спільноти української віри. Не хліб, не інтереси будня, але споконвічний дух рідної землі, не програми, партії і групова дисципліна сект, але Бог, символ віри і нація і мораль відданости ідеї мають в'язати українських людей в лицарські когорти тих, що повинні ще раз стати на Київських горах і проголосити заповіді людського життя... Віра у високе призначення життя і віра в людину - єдиний шлях до світла, що є в нас і чекає дня свого сходу... Поворот до душі і до людини - це останній відклик до вічних сил життя...

Дзеркалом образу національної душі є її органічний твір - культура. Більш певного і об'єктивного критерію для самовизначення національної сутності, ніж культура - нема. На зразках культурних вартостей і пам'ятників позначується історична вісь нації.

З історії рідної культури черпає нарід суттєві первні самопізнання, а в творчі зусилля свого духа викладає він свою тугу і віру в будучність. Культура, зрозуміло, не самоціль, і в абстракції від живої національної субстанції вона подумати живою не дається... культура твориться і діє як прямий вираз душі, як вислів суцільного завдання життя в його одвічному прямуванні крізь простір і час. Твори духа промовляють до людей живою мовою і відразу порушують їх душу в найглибших основах...

Ідея духової соборності українства - це вихідна органічна передумова для всіх українців... У животворному підсонні української культури є найбільше органічних генів, щоб оживилася кожна велика думка і сталася сама живим джерелом...

Народна культура належить до народу, як спів до птахи, як цвітіння до дерева (ростини). Що зокрема цим підкреслюється? Те, що душа народу мусить висловитися, і цей її вираз - це безпосередня життєва мова в рухах, співах, одягах і звичаях. Народна культура належить ще до первісного періоду існування нації, проте в ній зовсім виразно позначуються найважливіші основні риси національного характеру, взагалі духова своєрідність нації. Якраз у юнацькому періоді національного життя виступа є у найчистішій формі національна порода душі, у той час як дальші ступні духового розвитку, отже - культура й цивілізація у власному значенні, - не чисто національні, бо в своєму змісті вони часто є спільним добром багатьох народів...

Як пояснити надзвичайне багатство форм української народної культури? Не тільки мистецьким хистом раси, що в українців вибуяв у некористь інших душевних здібностей, але й історичними умовами недержавного життя, внаслідок чого український нарід довгі періоди часу жив у нерозгорненій соціяльно й політично суцільній народній гущі. Енергія, не спотребована в річищі державного й політичного життя, виливалася кількома струмками народної творчости. Народний геній творив тільки там, де вже його не можна було стримати й ув'язнити: у глибині, у корені стихійного народного життя... Ніколи не забракло їй талантів, бо не було куди їм відпливати.

Як тільки в деякі щасливі хвилини налагодилося самостійне державне життя України і почали розвиватися вищі форми культурно-громадського життя, спадала на країну ворожа навала і нещадно здушувала національний розвиток. Таким чином хвиля українського духа, наставлена на самочинний вільний вияв, заверталася назад і ... вживалася, всякала в народний ґрунт. І це, поруч згаданих душевних засновників раси, було вирішальним причиновим зв'язком, завдяки чому українська народна культура осягнула надзвичайний розмах і небувалий рівень краси форми. Народна культура пишно цвіла тому, що мовчала вища форма культури..." (Вассіан 1972:266-267). Отже, ці слова українського вченого, філософа - феноменолога окреслюють коло пошуку нашого дослідження: українська народна культура як феноменальний вияв національної душі (нації) у розкритті (як примат сутності) сенсів Всесвіту через душу Людини.

1. XX століття - злам у сучасній науці на природу Всесвіту

Від початку XX століття усталена система погляду на Всесвіт почала змінюватися. Це означає, що механістичний Всесвіт Ньютона - Всесвіт твердої матерії, побудованої з атомів, маленьких і неподільних часток у тривимірному просторі евклідової геометрії, поступово перетворився, за словами І. Пригожина, на "основоположний міф класичної науки".

Ньютон вірив у те, що Всесвіт за природою матеріальний, однак ніколи не думав, що його походження може бути пояснено суто матеріальними причинами. Це пояснюється тим фактом, що як для І. Ньютона, так і для Р. Декарта розуміння Бога було істотним елементом їхньої філософії й світогляду. Дослідники вважають, що західна наука протягом останніх трьох століть препарувала принципи гегелівської феноменології світового духу - залишила його діалектику, але замінила дух матерією. Подібним чином концептуальне мислення у багатьох дисциплінах передбачає пряму логічну вибірку з ньютонівсько-картезіанської моделі, при цьому образ божественного розуму, який був серцевиною міркувань цих двох великих людей, із нової картини зникає. Фактично, внаслідок такого підходу системний та радикальний філософський матеріалізм стає новою ідеологічною основою сучасного наукового світогляду. Потім була теорія Ч. Дарвіна з ієрархією видів. Учений світ не дійшов остаточного висновку щодо виникнення свідомості і що свідомість є продуктом мозку.

В матеріалістичній науці індивідуальні організми постають як окремі системи і їхнє спілкування із зовнішнім світом відбувається тільки через органи відчуття. Ментальні процеси пояснюють за допомогою реакції організму на середовище, що його оточу є, і творчо опрацьовується сенсорна інформація, яку отримує мозок у формі енграм.

Час сприймається як лінійне явище, а під впливом моделі З. Фрейда у провідних напрямах психіатрії й психотерапії закріпилося поняття про новонароджену людину як про tabula rasa (пуста, чиста площина) і все, що з цього випливає. Від такого світосприйняття потерпало визначення місця доіндустріальних культур, а такі соціокультурні явища як шаманізм, релігія, містицизм, ритуали переходів, давні містерії й церемонії цілительства не знаходили адекватного значення.

Вчені дійшли висновку, що давні духовні системи та первісні міфи здаються доволі дивними, беззмістовними тільки з тієї причини, що їхній науковий зміст або невідомий, або викривлений тими антропологами, філологами, які не володіють найпростішими фізичними, медичними або астрономічними знаннями. Науковий світ XX століття усвідомив, що розум не може бути універсальним, а ірраціональне - жодним чином не може бути виключеним повністю. Усі методології мають власні межі. Тож ми розглянемо новітні течії, динаміку парадигм і функціонування наукових теорій, які наблизять наше дослідження до справжнього розуміння мудрості предків, з'єднають концептуально сучасну науку з давньою мудрістю, яку ми сьогодні визначаємо як світогляд. Сподіваємось на те, що зуміємо віднайти сутності цього світогляду, наблизившись до прочитання символів, які нам залишили предки у вияві народної культури.

2. Сучасне розуміння Всесвіту, природи, реальності та людини

Новітнє розуміння реальності (Буття), існування і людської природи за допомогою сучасних досліджень похитнуло наукове мислення тієї моделі Всесвіту, яка була створена ще в XVII столітті. Загадкові явища, які не можна пояснити з точки зору механістичної науки, розкриваються, якщо вивчати їх у дусі квантоворелятивістської фізики, теорії систем і інформації, кібернетики, або недавніх відкриттів у біофізиці, біохімії, молекулярній біології, генетиці, а також нейропсихології, трансперсональної психології.

Сучасні дослідження свідомості надають численні свідчення того факту, що підтримує світогляд великих містичних традицій у різних культурах. Прогресивні відкриття різних наукових дисциплін звужують розрив між наукою й релігією.

Нам здається цікавим той факт, що багато великих учених, відкриття яких призвели до революцій у сучасній фізиці, таких як А. Ейнштейн (1879-1955), Н. Бор (1885-1962), Е. Шредингер (1887-1961), В. Гейзенберг (1901-1976), Д. Бом (1917-1994) знаходили своє мислення цілком сумісним із духовністю, з містичним світосприйняттям. В останні роки зближення науки з містицизмом обговорюється у багатьох книгах та статтях. Революційні зміни у фізиці 20-х років призвели до несподіваних відкриттів, які змінили засади ньютонівської моделі Всесвіту.

Розпочалося це з робіт А. Ейнштейна, в яких він запропонував сформульовані принципи своєї спеціальної теорії відносності та запропонував нову точку зору на природу світла, яку з часом фізики опрацювали у квантову теорію атомних процесів. Ці теорії спростували усі базисні концепції фізики Ньютона: абсолютність часу та простору, непохитність матеріальної природи простору, дефініцію фізичних сил, детерміновану систему пояснення та ідеально об'єктивний опис явищ, які не враховували спостерігача.

Згідно з теорією відносності, простір не тривимірний, а час не лінійний; ані те, ані друге не є окремою сутністю. Вони взаємопов'язані і створюють чотиримірний "просторово-часовий" континуум.

Крім того, усілякі вимірювання у просторі й часі відносні. Ці концепції Ейнштейна призвели до дослідження у пошуках математичних описів субатомних процесів. В результаті діяльності Н. Бора, Л. Де-Бройля, В. Гейзенберга, Е. Шредингера, В. Паулі, П. Дірака народилися концепції квантової теорії й фізики. Проте, у суспільстві неадекватно сприймались філософські тлумачення цих концепцій. Людство не було готовим сприймати подвійну природу світла. Один той самий феномен проявляє себе і як частка, і як хвиля.

Проте квантова теорія підводить нас до дивовижних явищ. Народжена з праць М. Планка (1858-1947), ця теорія поступово поширилася на усю структуру матерії й випромінювання. Вона висуває як експериментально доведені нові революційні ідеї, які призвели до запеклих конфронтацій у середовищі фізиків тієї епохи: річ у тому, що ця теорія впритул підійшла до проблеми реального у фізиці; а всі науки, безперечно, передусім прагнуть осягнути суть реального. Отже, ці дебати мали фундаментальний характер. Було помічено, що квантова теорія хоча й визнана "недетерміністською", описується рівняннями, які поза всяким сумнівом, є детерміністськими.

Зокрема, можна згадати знамените рівняння Е. Шредингера, рівняння, яке є однією з істотних підвалин розглядуваної теорії, але, до речі, воно набуває фізичного змісту лише за умови статичної інтерпретації.

У квантовій теорії поняття інваріантності та симетрії законів природи рівною мірою відіграють визначальну роль. Яка фундаментальна ідея ховається за цими поняттями? Уся фізика існуючого "приводиться в рух" завдяки космологічному принципу, згідно з яким Всесвіт подає себе однаково для будь-якого спостерігача, принаймні в тому, що стосується його структур і його законів. Цей принцип - у загальному випадку виражений непрямо - лежить в основі сучасного наукового розуміння.

І ще один евристичний принцип домінує над сучасною наукою: систематичні спроби уніфікації всіх теорій і насамперед теорії гравітації і квантової теорії, спочатку зовсім між собою не пов'язаних. Людству слід усвідомити суть філософських проблем, які порушують ці теорії і, що всі великі фізики є також і філософами, і навіть, метафізиками. Вони осмислюють наукову революцію за принципами філософії. Усі вони розмірковують над метафізичними та онтологічними вимірами своїх відкриттів і полемізують між собою на ці теми.

Таким чином, теорія відносності і квантова теорія призвели в першій половині XX століття до утворення фундаментальних розколин у світобаченні західної думки. Теорія відносності примусила відмовитися від ідеї про абсолютність часу, дозволила об'єднати час і простір, а загалом, вона тлумачить явища, які механістична фізика не сприймає.

Щодо квантової теорії, то вона робить статичний детермінізм привілейованим, ставлячи під сумнів чимало аспектів сучасної епістемології і сучасної науки. Більш того, вона сприяла об'єднанню філософії й фізики, сприяла з'єднанню східної мудрості і західного прагматизму. Таким чином, вона долає обмежений кругозір позитивізму. Теорія квантової механіки є однією з небагатьох теорій, які не підпадають під гуссерліанську критику, викладену в "Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології" (Рюс 2000:108-121).

Квантова фізика запропонувала наукову модель Всесвіту таким чином: на субатомному рівні світ твердих матеріальних тіл розпався на складну картину хвиль вірогідності. Потім було відкриття релятивістської концепції чистої енергії, теорії квантових полів, теорії поля. Згідно з теорією поля частки можуть спонтанно виникати з порожнечі і знов зникати в ній. Так сталося відкриття динамічних якостей фізичного вакууму. Воно вважається одним із найважливіших у сучасній фізиці. Ми далі детально зупинимося на природі фізичного вакууму, оскільки саме ця теорія наближає до осягнення мудрості давніх духовних систем, в тому числі й української народної культури, в якій збережене виняткове реліктове наповнення, джерело яких слід шукати саме у його природі.

Устояне розуміння матерії, часу, простору змінилось світом квантово-релятивістської фізики, повним загадкових парадоксів. Матерія, що сприймалась зазвичай як "щільна речовина", повністю зникає з обрію. Окремі елементи виміру абсолютного простору й часу влились в ейнштейнівський чотиривимірний просторовочасовий континуум, а свідомість спостерігача постала елементом, що відіграє важливу роль у створенні того, що раніше виявлялось суто об'єктивною, незалежною від спостерігача реальністю.

Огляд досягнень сучасної фізики був би неповним без теорії Дж. Чу, якою він запропонував усебічне філософське розуміння природи. Свою концепцію "boorstrap" (зашнурованого Всесвіту) учений розробляв задля пояснення одного типу субатомних часток - андронів, яка виявилася базовою для пояснення Всесвіту як безкінечної мережі взаємопов'язаних подій. Однак, в ній передбачається відмова від визнання елементарних часток, універсальних констант й єдиних законів природи - знов перехід до розмитого опису Всесвіту у його загальному взаємозв'язку.

Подібні прориви відбулись і в багатьох інших дисциплінах. Теорія інформації й теорія систем, концепція морфогенетичних полів Р. Шелдрейка, холономна філософія Д. Бома, К. Прибрама, дослідження дисипативних структур І. Пригожина, хаосу і загальна інтерактивна динаміка Е. Ласло, теорія фізичного вакууму Г. Шипова, хвильова концепція О. Бугайова, концепція Масштабної Гармонії Всесвіту С. Сухоноса - ось лише деякі яскраві приклади таких нових розробок. Нові теорії виявляють зростаюче зближення з містичним світоглядом і з даними трансперсональної психології. Вони також допомагають заново осягти давню мудрість, яку матеріалістична наука відкинула. Поступово фізика XX століття змінила базисні ствердження класичної науки і змінила погляд на реальність.

Проте важливі рішення на користь відкриттів квантово релятивістської фізики були прийняті завдяки відкриттям у галузі кібернетики, теорії інформації, теорії систем та логічних типів. Сутність цих відкриттів полягає в тому, що інформація, розпізнання, форма і патерн, які складають наші знання про світ, є розмірностями, обмеженими сутностями, які не можна локалізувати у просторі або в часі. Так само як у квантово-релятивістській фізиці акцент зміщується від субстанції та об'єкта до форми, патерну й процесу.

Теорія систем надала можливість сформулювати нові визначення щодо розуму та розумової діяльності. Сутність цієї теорії полягає в тому, що будь-який привід, створений з часток і компонентів, які утворюють складні замкнуті казуальні ланцюги з відповідними енергетичними зв'язками, буде володіти ментальними характеристиками реагування на відмінності, опрацьовувати інформацію і саморегулюватися. В цьому контексті є сенс говорити про ментальні характеристики клітин, тканин і органів тіла, культурних груп і націй, екологічних систем або й усієї планети. Це дослідження провів Е. Лавлок у своїй теорії Геї. Вченими було визнано цей факт подією, яка наблизила світ до розуміння про іманентність Бога.

Дослідження І. Пригожина та його колег дали змогу сформулювати єдину точку зору на еволюцію, принцип якої у динамічному стані дисипативних (неврівноважених) систем. Відкриті системи на всіх рівнях і в усіх галузях виявляються носіями всезагальної еволюції. Вона гарантує, що життя продовжить свій рух до найбільш складної динаміки. Висновок такий: одна й та сама енергія, одні й ті самі принципи забезпечують еволюцію на всіх рівнях, як-то матерія, життєві сили, інформація або ментальні процеси. Мікрокосм і макрокосм постають як два аспекти однієї - єдиної еволюції. З цієї позиції життя - це вже не явище, яке розгортається у бездушному Всесвіті. Всесвіт набуває життєвості.

Принципи дисипативних структур можуть бути залучені до біологічних, психологічних, соціологічних явищ. Саме ця концепція відкриває істину "вічної" філософії про те, що еволюція людини найбільш значуща частина всесвітньої еволюції. Огляд новітніх напрямків у науці буде неповним, якщо не згадати відкриття Артура Янга (1928-1980). Теорія процесів Янга тлумачить дані у контексті таких дисциплін як геометрія, квантова теорія й теорія відносності, хімія, біологія, ботаніка, зоологія, психологія, історія, з'єднуючиїх у всеохоплюючу космологію. Янг відкрив патер всесвітнього процесу, який повторюється знов і знов на різних рівнях еволюції у природі. Таким чином, у світлі найновітніших концепцій Всесвіт сучасної фізики більш схожий на систему розумових процесів. Головним висновком нашого огляду, як це не дивно, буде припущення, що з'єднуючим принципом у космічній мережі є свідомість як первісний і нередукований атрибут існування.

Видатний англійський фізик-теоретик Девід Бом (1917-1994), який довгі роки працював разом із А. Ейнштейном, автор фундаментальних текстів із теорії відносності і квантової механіки, сформулював революційну модель Всесвіту, яка поширю є принципи цілісності на ті сфери, які в наш час не є предметом прямого споcтереження і наукового дослідження. Д. Бом описує природу реальності (буття) у цілому та свідомості, зокрема, як нерозривне й когерентне ціле, залучене до нескінченого процесу змінюваності - цілісного руху (holomovement). Фактично він створив модель, яка відображає динаміку природи Всесвіту. Точка зору Бома - реальний світ за структурою схожий тим самим принципом, коли ціле може бути розгорнуте з кожної частки. Теорія імпліцитного порядку застосовує матриці для подання змін і трансформації й топологію для класифікації категорій порядку.

Світ - це постійний потік, стабільні структури усякого роду - не більш ніж абстракція; будь-який доступний до опису об'єкт, будь-яка сутність або подія "виявляються похідними від "невизначеної й невідомої загальності".

Явища, які ми спостерігаємо безпосередньо нашим чуттям та за допомогою наукових інструментів, тобто всім світом, який вивчається наукою, - це лише фрагмент реальності, розгорнутий або експліцитний (явний) порядок. Саме в згорнутому, імпліцитному порядку ця форма розміщується, з нього виникає. В імпліцитному порядку простір і час уже не є домінантними факторами, що детермінують відношення залежності або незалежності різних елементів. Різні аспекти існування значимо пов'язані з цілим, вони виконують особливі функції заради кінцевої мети, але не являються незалежними будівельними блоками. Образ Всесвіту нагадує, отже, живий організм, органи, тканини, клітини якого мають сенс тільки у співвідношенні до цілого. Теорія Д. Бома спочатку була задумана лише для вирішення проблем сучасної фізики. Проте вона має революційний характер щодо розуміння не тільки фізичної реальності, але й явищ життя, свідомості, функцій науки та пізнання в цілому. Життя і нежива матерія мають спільні засади у цілісному (єдиному) русі, який є їхнім первинним і універсальним. Д. Бом уважає, що матерію й свідомість не можливо пояснити одне через одне або звести одне до одного. І те й інше - абстракції імпліцитного порядку, їхньої спільної основи, тому вони представляють неподільну єдність.

У контексті теорії Бома випливає ще одна важлива для нашого дослідження особливість. Вона полягає в тому, що наше мислення містить у собі два важливих аспекти: функціонує саме по собі, воно механічне і здобуває власну упорядкованість із пам'яті. Проте воно може виходити безпосередньо з розумності - вільної, незалежної, необумовленої стихії, яка народжується у цілісному (єдиному за В. Вернадським) русі або потоці Всесвіту. Сприйняття й знання, включаючи наукові теорії, процес творчий, він не є об'єктивним відображенням незалежно існуючої реальності.
Істинна реальність - поза виміром, тоді як істинна (оригінальна, автентична) інтуїція вбачає в незмірності сутність буття. Саме тут народжуються засади феноменології, сучасної й прогресивної частки філософії - мудрості.

Таким чином, ми наблизилися до головного висновку нашого огляду сучасних наукових концепцій. Сутність сучасного світогляду, який виник у квантовій механіці, теорії відносності, теорії дисипативних систем, теорії цілісності (holomovement), полягає у неподільній цілісності, яка безпосередньо сприймається перцептуальною інтуїцією.

Учені зійшлися на думці і визнали, що теорія Д. Бома та філософія природи Г. Чу і виявляються найбільш глибокими, творчими підходами до реальності; разом вони злилися у всеохоплюючу теорію фізичного світу або фізичних явищ. Важливими фактами теорій Д. Бома і Г. Чу нашого дослідження явищ народної культури є те, що ці теорії залучають матриці можливого для подання змін і трансформацій, використовуючи топологію для опису категорій порядків Всесвіту. Одночасно вони пояснюють природу Всесвіту як динамічну мережу взаємозв'язків. Відзначимо, що деякі широко відомі фізики, долаючи наслідки епохи Ренесансу, висловлювалися на користь всеохоплюючого - цілісного Буття. Так, на думку Вольфганга Паулі, "було б краще за все, якби ми могли розглядати фізику й психіку як комплементарні аспекти однієї й тієї ж реальності".

Концепція цілісності про імпліцитний (згорнутий, неявний, невиявлений) та експліцитний (розгорнутий, явний, явлений) порядки, яку розвивав Д. Бом, визнає, що матерія й енергія є також формами смислів. Уявлення Бома для нас особливо важливі, оскільки він намагався пов'язати фізичний світ безпосередньо зі смислами.

Цю ж проблематику суттєво заглибив російський математик В. Налімов (1910- 1997), у концепції свідомості якого проблема смислів виявляється центральною. На відміну від Бома, у В. Налімова смисли й матерія - це суттєво різні прояви єдиної реальності, як, скажімо, у фізиці різні гравітація й електромагнітні взаємодії. Зближення двох початків - світу фізичного й семантичного в моделі Налімова відбувається у зверненні до єдиної мови. Вчений намагається геометризувати свої уявлення про свідомість у контексті загального розвитку фізики. Тому концепція В. Налімова має паралелі з квантовою механікою у фізиці, хоча він звертається не до фізичної матерії, а до смислів. Тому й виникла надія на можливість побудови у майбутньому надєдиної теорїі поля, що об'єднає два світи - фізичний й семантичний.

Тут слід згадати роботи відомого дослідника природи свідомості С. Грофа (нар. 1935), засновника й теоретика трансперсональної психології. Новаторські дослідження незвичних станів свідомості наштовхнули Грофа до розуміння їхньої природи, пояснення ролі незвичних станів свідомості, яку вони відігравали в культурному й духовному, в тому числі й обрядовому житті людства, свого роду проявлення феноменів первісних культур. Так, С. Гроф уважає, що природа і розмах концептуальної кризи, із якою сьогодні стикається психологія й психіатрія, зрівняні із ситуацією у фізиці, спровокованій на початку XX століття результатами досвіду Майкельсона - Морлі, які пред'явили суттєві заперечення матеріалістичному моністичному світобаченню західної науки. Дослідження С. Грофа розвіяли загальноприйнятий міф матеріалістичної науки, за яким свідомість є епіфеноменом матерії, продуктом нейрофізіологічних процесів, що відбуваються у мозку. Досліди показують, що свідомість - це вихідна (початкова) невід'ємна якість існуючого, і що вона спроможна на різноманітні дії, які не може виконувати мозок. Згідно з цими новітніми відкриттями, свідомість людини причетна до широкого Вселенського поля космічної свідомості, що пронизує усе існуюче, і є його частиною.

Головний підсумок своїх досягнень Гроф убачає у розкритті природи реальності, космічного початку, що творить, і нашої причетності до нього, сили творення, табу, що спрямовані проти пізнання нашої істинної самобутності, проблеми добра й зла.

Висновки вченого є революційними винаходами нової наукової парадигми. С. Гроф у своїх дослідженнях чимало уваги приділив філософським, метафізичним, духовним аспектам, розумінню людської природи й природи реальності і довів, що саме холотропні переживання виявляються базовим джерелом існування космологічних, філософських і релігійних систем, що описують духовну природу як космосу, так і усього існуючого. Вони виступають як ключі до розуміння обрядового й духовного життя людства, починаючи від шаманізму і священних церемоній, а також великих світових релігій.

Справжнім вибухом позначені відкриття у царині біології. Теорія спадковості набуває в першій половині XX століття справді, наукового статусу. Утворюється генетика: видобувають із забуття праці Гр. Менделя (1822-1884), проводить свої дослідження американець Т. X. Морган (1866-1945), Дж. Вотсон (нар. 1928) і Ф. Крик (нар. 1916) відкривають ДНК, її структуру у формі подвійної спіралі - це головні моменти її розвитку та утвердження. Вчені все краще й краще починають розуміти механізми передачі спадкової інформації.

Ж. Моно (1910-1976), французький біолог і генетик, разом з Франсуа Жакобом і Андре Львовом провели дослідження біохімічних механізмів, що мають відношення до генетичної інформації. В його знаменитій праці "випадковість і необхідність" він розглядає характеристики живої матерії: телеономію (вона означає той факт, що живі істоти - це об'єкти, наділені певним проектом); репродуктивну інваріантність (живі істоти мають змогу передавати інформацію, що стосується їхньої структури, відтворювати відповідну структуру в генетичній спадщині породи) і автономну морфогенезу (живі будують самі себе, за таких умов спорудження їхньої структури не є наслідком дії зовнішніх сил, а відбувається завдяки внутрішнім процесам та детермінізмам). Дослідники з'ясували наявність внутрішньої цілеспрямованості живого світу, яка потіснила Дарвіна. Спрямованість організму до кінцевої мети не тільки дістала офіційне схвалення; вона функціонує тепер як робоче поняття, як інструмент аналізу. Уявлення про генетичну програму будується на припущенні, що форма, властивості й, великою мірою, поведінка організму "запрограмовані" у тому самому розумінні, як запрограмована і робота комп'ютера. В організмі не можна відділити структуру від її значення.

В 1970-ті роки Жак Моно, віддаючи перевагу невизначеному й випадковому, вже поставив у центрі своїх досліджень тему організуючої невпорядкованості: живі істоти, наділені проектом, реалізують порядок через випадковість і невпорядкованість. Явища, які відбуваються на молекулярно-генетичному рівні, можна описати тільки мовою випадку. Але випадкове - це максимально складне. Тоді, можливо, на думку В. Налімова, це - зчитування зі складного Тексту вселенського семантичного поля, яке не записується принципово коротше, ніж він є? Уявлення про випадковість глибинних біологічних процесів не суперечить уявленням про спрямованість еволюції П. Тейяра де Шардена (1875-1961) та Л. С. Берга (1876-1950). "Якщо тексти нашої культури, незважаючи на всю їхню унікальність, це тільки переклади з одного й того ж Тексту, то біологічні види, згідно з уявленням про спрямовану еволюцію, також постають перед нами як переклади з якогось Тексту. Але можливо, насправді може виявитися, що усе це - переклади з одного й того ж Тексту? ...достатньо сказати про те, що тексти різних мов Світу пов'язані між собою семантично через всесвітнє семантичне поле..." - висловив геніальну здогадку Налімов (Налімов 1995:27).

Тож, XX століття за допомогою еволюції великих наукових теорій прийшло й до оновлення філософської проблематики. Пришестя наук про людину, які поступово замінили "духовні науки", стало наприкінці XIX століття і в першій половині XX вирішальним елементом у поступі сучасних ідей.

"Духовні" або "моральні науки" вирази, які поступово виходять з ужитку, дедалі більше віддають сферу свого застосування наукам про людину, що здобувають незалежність і переносять у свою специфіку галузь - царину думки, духу, культури - методи, притаманні природничим наукам. Проте, віддаючи данину панівному позитивізмові, ці дисципліни запозичують свої прийоми та формування з точних наук. Ці чари, поширювані науковою моделлю, дозволяють зрозуміти, чому зазнали такого розквіту науки про людину, прагнучи до "об'єктивності", розквіту, який будить філософський інтерес у якого-небудь, наприклад, Гуссерля.

Варто згадати когнітивні науки й нейронауки. Це сукупність дисциплін, що ставлять собі за мету вивчення інтелектуальної поведінки на підставі тісного взаємозв'язку між науками про мозок, за допомогою лінгвістики, інформатики тощо.

Серед когнітивних наук особливо слід виділити нейронауки, тобто дисципліни, які вивчають нервову систему та її клітини і біохімічні композиції та комбінації через нову інтердисциплінарність, що включає фізику, антропологію тощо. Когнітивні науки не зосереджують свою увагу на психології, а намагаються об'єднати зусилля нейронаук, інформатики та багатьох інших дисциплін для глибшого розуміння інтелектуальної поведінки.

Як відомо, наукове дослідження мозку розпочалося ще в XIX столітті, коли Поль Брока (1824-1888) довів, що центр артикульованої мови міститься в лобовій частині лівої півкулі кори головного мозку. В наш час французький нейрофізіолог Жан-П'єр Шанже та інші дослідники приділяли чимало уваги вивченню нейронних процесів навчання, пам'яті, пригадування тощо. Шанже зробив науковий і позитивний підхід: внаслідок ототожнення ментальних явищ із явищами фізичними, з можливістю інвентаризувати набори нейронів, що збуджуються під час утворення образу, поняття, перцепції - тобто якогось окремого "ментального об'єкта", - мозок визначає тепер систему уявлень про світ. Навіщо тепер говорити про "Дух"? Адже кожне ментальне явище тепер можна виразити в психології, або мовою нейробіолога. Ментальне і нейробіологічне - це два тлумачення тієї самої реальності.

І, нарешті, поруч із нейронауками, виникає кібернетика, яка сприяє утворенню так зв. "психології комунікацій", в якій інформація циркулює в усіх можливих напрямках.

Так, наявна мова впливає на перші ланки причинного ланцюжка і в такий спосіб може змінювати дуже активні процеси, впорядковувати попередні явища психічного порядку.

Таким чином, когнітивні науки, з одного боку, психоаналіз - з другого, формують сучасну психологію. Когнітивні науки аналізують розумну поведінку людей у світлі цілої сукупності дисциплін, таких як інформатика і нейронауки, конкуруючи з психоаналізом.

Не можна не сказати й про антропологію і етнологію, які безперечно у XX столітті перебували під впливом структурної антропології, що вивчає суспільства, які прийнято називати архаїчними. Клод Леві-Строс (нар. 1908 р.), як видатний антрополог сучасності, приділяв головну увагу пошукам прихованих структур, які лежали в основі розмаїтих суспільних інституцій та форм. К. Леві-Стросу належить низка праць, в яких він реабілітує первісне мислення ("Мислення дикунів", 1962), розглядає міфи, де об'єднуються різні виміри реального, збільшувані дзеркала розуму ("Міфології", 1964-1971).

Але, безумовно, справжню революцію в науці спричинила концепція К. Г. Юнга (1875-1961) колективного несвідомого, яка означає сукупність архетипів, що передаються спадково і мають універсальний зміст. Тотожне саме собі в усіх людях, будучи психологічною основою надперсональної природи, це колективне несвідоме являє собою підґрунтя, на якому стоїть усе людство, духовну спадщину людського роду, що оживає в кожній свідомості. Структуроване у вигляді архетипів, предківських несвідомих образів, які виявляють себе всюди й повсякчас, будучи природженими й незмінними формами, колективне несвідоме виражає себе за допомогою міфів, витворів мистецтва, релігійних вірувань, усієї багатої сукупності символічних утворень. У такий спосіб наша душа відкриває сліди свого предківського минулого. У сфері психіки колективне несвідоме - це ніби рештки будівлі стародавньої людської пам'яті.

Серед згадуваних архетипів особливо важливу роль відіграють animus i anima, вони регулюють усю нашу поведінку й утворюють дві впливові структури, організовуючи стосунки між чоловіками та жінками. Тоді як anima означає персоніфікацію жіночої природи чоловічого несвідомого, апітиз втілює чоловічий аспект жіночого несвідомого. Кожен чоловік носить у собі апіта, образ жінки певного типу, і те саме відбувається з жінкою, яка носить у собі апітиз. Але існує і багато інших архетипів, скажімо, архетипи батьків, дракона, архетип Старого Мудреця тощо.

Таким чином, наукові дослідження Юнга, цього теоретика несвідомого та архетипів, мають за мету детальне вивчення основи, що утворилася внаслідок багаторазової спадкової передачі та послідовного накопичення всіляких ознак, основи, яка об'єднує індивіда з усім людським родом. Учені визначають, що наукова діяльність Юнга справила на них вирішальний вплив.

У контексті нашого дослідження вкрай важливим стають висновки вченого щодо тлумачення архетипів "у символічно-образній формі", яку сучасне людство спостерігає у вигляді образотворчого декоративного мистецтва. Юнг пов'язував прояви архетипних сутностей з первісними "космогонічними" міфами про створення світу й людини, смерть, воскресіння, героїв, Велику Мати. Ці архетипні сутності наскрізь пронизують українську культуру в різних її проявах: обряди, вірування, традиції зображення символів у вишивці і на одязі, рушниках, розписуванні писанок, глиняного посуду, іконографії тощо. Глибини людської душі, в яких зберігається предківський образ матері й батька, притаманні й українські традиції.

У "Проблемах сучасної душі" психолог із Цюріха спрямовує свою увагу на ті архетипи, які належать спільній основі людства. "Батько й мати - безпосередні архетипи несвідомого. У підсвідомості мати залишається, як і раніше, могутнім первісним образом..." Мати Німеччина для німця, "люба Франція" для французів...

Всесвітнє лоно матері-церкви теж не що інше, як метафора, утворена за зразком материнської землі, матері-природи і, загалом, матері. "Батьківщина" означає межі, тобто чітко означену локалізацію, тоді як рідний ґрунт - це материнська земля, мирна й родюча. Батько - це діяч і авторитет, а отже, закон і Держава. Архетип батьківський, відповідає визначенню ян, материнський архетип - інь". Отже, коли ми намагаємося пояснити такі феномени в українській культурі як першостворений образ Оранти - Божої Матері, козацької Покрови Богородиці або повагу до батьків, то ці засади слід шукати у сфері психіки колективного несвідомого. І цей факт блискуче підтверджує давність української народності, яка розпочала своє народження у зоряні часи, коли людина почувала себе у лоні матінки- природи "зародком-дитиною" Матері-Землі й Всесвіту. Справжня духовність - це один з аспектів колективного несвідомого, і вона не залежить ані від програмування у дитинстві, ані від культурної та просвітницької підготовленості індивіда, вважає інший дослідник психіки людини С. Гроф.

Науковий метод К. Г. Юнга визначає самого вченого першим сучасним психологом.

Підхід З. Фрейда (1856-1939) був суто історичним і детермінованим, раціонально-пояснюваним, його пошук пояснень психічних явищ зводився до біологічних коренів ланцюжком лінійної обумовленості. Юнг усвідомлював, що лінійна причинність не є єдиним і обов'язковим принципом у природі, який поєднує. Він увів поняття аказуального поєднального принципу - синхронності, яке означає осмислення збігів подій, розподілених у часі і/або у просторі. Юнг визнавав ірраціональне, парадоксальне і навіть таємниче. Він цікавився досягненнями сучасної фізики і підтримував контакти з видатними її представниками. Учений вивчав сфери парадоксального, таємничого і невимовного через звернення й вивчення великих східних духовних філософій, астрології, туземних культур. Через глибинну емпіричну роботу підтверджуються концепції Юнга про значення синхронності, досвід смерті-відродження, динаміка архетипів та колективного несвідомого, міфотворчі якості психіки, певні типи медіумічних явищ тощо.

Істинна оцінка духовності і розуміння лібідо як космічної сили знайшли своє відображення в універсальній концепції К. Г. Юнга про функцію символу, визначивши його сенс в тому, що справжній символ указує у напрямку поза собою / із себе, на більш високий рівень свідомості.

К.Г.Юнг також вважав, що універсальні міфологічні мотиви (міфологеми) - це автентичне виявлення архетипного наповнення культури. Приклади з антропології, історії, міфології, клінічної психіатрії засвідчують головування у житті людства парної тріади народження-сексу-смерті, яка являє собою ніби спільний знаменник усіх ритуалів переходу (у різних примітивних релігіях, храмових містеріях), ритуалів екстатичних релігій та посвячень у тайні товариства. Вивчення належним чином знань, накопичених упродовж тисячоліть, дасть змогу глибоко осмислити багатство духовної спадщини людства.

Українська частка цієї спадщини справді, унікальна за своєю сутністю, самобутня за змістом і видатна за формою. По-перше, чому унікальна за сутністю? Тому що зберігає архетипне наповнення, як живий корінь культури, феноменальний прояв первинних сутностей Всесвіту, які означені концепцією Д. Бома проявленого-невиявленого (згорнутого й розгорнутого порядків або матриць можливого).

По-друге, самобутня за змістом тому, що геній народу виявив себе на засадах архетипних сутностей у створенні мелосу, магічності танку, традиціях обрядів, свят, шанування душ предків, батьків, роду, природи.

По-третє, видатна за формою тому, що має (ця українська частка Вселенського Буття, Розуму) прояви розкриття первісних сутностей через синів своїх Г. Сковороду, Т. Шевченка, Дм. Чижевського, В. Вернадського, Л. Українку, М. Приймаченко, М. Тимченко, Л. Костенко, М. Башкирцеву, а також - мільйонів українців, які зберігали традиції роду, вшанування матері й хліба, краси й любові до землі й Всесвіту у вишитих і тканих сорочках, рушниках, розписаних писанках, скручених ляльках, "дідухах", "павуках", "маковійках", у хлібах...

На жаль, вчені рівня К. Г. Юнга не вивчали засади культуротворення українців і їх предків. Тому й реліктові явища цієї оригінальної (у значенні первісної) культури не потрапляють на очі авторитетних дослідників. Як наслідок такої хибної тенденції виникають кардинально різні й протилежні точки зору на джерела світовиявлення українства.

Насамкінець, хотілось би всім, хто вирішив продовжити разом із нами наші мандри в осягнення концептуальних основ науки й культури, порадити чудове і дуже актуальне видання. Йдеться про працю видатного українського філософа, професора Харківського національного університету Цехмістра І. З. "Холистическая философия науки" (2002). Ця книга стане у нагоді тим, хто захоче більш докладно й ґрунтовно ознайомитися із загальним станом і перспективами сучасної науки й філософії з позиції цілісності. Звернення до ідеї цілісності, як зазначає Цехмістро, виявляється дуже продуктивним в усвідомленні на єдиній концептуальній основі не тільки фундаментальних філософських проблем у засадах математики, фізики, але й психології, біології, кібернетики, космології та інших наук про людину й природу.

Одночасно цей підхід дозволяє дати нове тлумачення таким устояним темам філософської науки, як проблема реальності й проблема свідомості, поняття простору й часу, космологічної проблеми і т. ін. Але найбільш цінним виявляється те, що узагальнення всього різноманітного й вже устояного наукового матеріалу на основі ідеї цілісності дозволяє піднятись до головної філософської проблеми - проблеми духовності. Вихід на проблему духовності у сучасній культурі й переосмислення її у світлі сучасного стану засад науки відкриває абсолютно нові можливості у розумінні сучасної науки, філософії і головне - мудрості предків. І нам надають упевненості слова І. З. Цехмістра про те, що в історії людської культури можна бачити декілька визначальних її характер типів духовності. На основі кожного з них утворюється відповідна система світогляду. Головні історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія. Уже первісна людина, зазначає вчений, створила систему наївних анімістичних уявлень, які, тим не менш, забезпечували організацію її внутрішнього світу і своєрідно чудовим чином гармонізували її відносини з природою... і з Творцем (на наш погляд). Прояснити проблему людини як центральну й досягти розуміння кожного типу духовності - задача філософії як теоретичної системи світогляду. Тому сподіваємось, що у подальшому, цей сучасний навчальний посібник буде поруч з Вами і стане у нагоді, і особливо - при освоєнні природи фізичної реальності та "феномена нульового поля".

Література для поглибленого вивчення матеріалу лекції:

Гроф С. За пределами мозга - М., 2000.
Капра Ф. Паутина жизни. - К., 2002.
Концепции современного естествознания: Учебник для вузов / В. Н. Лавриненко и др. - М., 2003. Концепции современного естествознания: Под ред. проф. С. И. Самыгина. - Ростов-на-Дону, 1999.
Налимов В., Дрогалина Ж. Реальность нереального. Вероятностная модель бессознательного. - М., 1995.
Налимов В. Разбрасываю мысли. В пути и на перепутье. - М., 2000.
Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. - К., 1998.
Цехмистро И. З. Холистическая философия науки: Учебное пособие. - Сумы, 2002.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Сторінка (всього - 16): перша | 1 |  2  | 3 | 4 | 5 | 6 | »   остання

 

 
Share/Bookmark
 
Інші книги:
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Вони вважають життя наше забавою і житіє прибутковою торгівлею, бо кажуть, то повинно ж звідкілясь мати прибуток, бодай із зла”
Біблія

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже

  






 

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2021.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.